Одного разу простий садівник вирішив поліпшити якість горщиків для квітів … і винайшов залізобетон! Цією людиною був француз Жозеф Моньє. Придумав же він цей матеріал завдяки цементу і бетону. Без них про незвичайний винахід не було б і мови. Після такого дивного відкриття з’явилася нова віха в будівництві, аналогів якому немає і понині.

Багато патентів на залізобетонні вироби було отримано в XIX столітті, і ближче до його кінця досвідчені архітектори і конструктори почали користуватися цими патентами при будівництві різноманітних будівель і споруд. Перший патент на використання бетону та металу разом, у 1854 р отримав звичайний штукатур з Англії – Вільям Уілкінсон. Тоді прабатько нинішнього залізобетону дуже відрізнявся від того, що ми використовуємо зараз. Однак як і тоді, так і до нині сама його конструкція залишається незмінною.

Одночасно з цими подіями французький будівельник Франсуа Куанье розробляв і вивчав первинні властивості нового матеріалу. Так, використовуючи свої напрацювання, він побудував кілька будівель, описуючи методи застосування матеріалу в спеціальній брошурі. Водночас почалося інтенсивне використання залізобетонних виробів при будівництві перекриттів, а також в якості монолітних і збірних плит. Ще трохи і в Нью-Каслі буде споруджено вже цілий будинок цілком і повністю із залізобетону. І це тільки 1865 рік!

Хоча тоді ні патент Уїлкинса, ні брошура Куанье не здобули широкого наголосу. Але сама ідея створення цього матеріалу вже витала в повітрі. Інтенсивне зростання промисловості в містах, розвиток транспортних мереж і прискорення темпів торгівлі між країнами зробилися каталізатором, що послужив пошуку надміцного матеріалу для будівництва майбутніх заводів, фабрик, мостів, портів і багатьох інших капітальних споруд. Серйозний розвиток цементної промисловості і чорної металургії, а так само передував їм багатовіковий досвід будівництва з каменю, неармованого бетону, дерева і двохсотлітній досвід будівництва з металу стали тим базисом, яким озброїлися ряд архітекторів і будівельників з Німеччини щоб втілити свою ідею про найміцніший матеріал. Так один з них, Вайс Гюстав, викупив ідею невдалого садівника, побачивши в ній високий потенціал. Після тривалих розробок, Гюстав прийняв рішення, що арматура мусить знаходитися не в середині плити, а ближче до її нижньої частини. Ось тільки Моньє не погодився з таким висновком. В результаті нетривалих суперечок, Вайс все ж довів своєму опонентові, що укладаючи арматуру таким чином, створюється конструкції, які будуть міцними, якісними і довговічними (в сучасному будівництві використовується залізобетонні вироби з арматурою, розташованою як на верхній частині, так і на нижній). Саме завдяки цій суперечці, а так же знань і доказам німецького інженера, будівельникам вдалося збільшити проліт між залізобетонними перекриттями до 5 метрів (сучасні ж дослідники збільшили цей інтервал аж до 12 метрів).

Так з’явилася історія залізобетону, яка налічує вже близько двох століть, а методичне і повсюдне будівництво саме цих споруд упродовж стількох років – наслідок тієї важливості відкриття, дослідження і вдосконалення нового надміцного матеріалу, яким користуються і донині.